Загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів ім. Олега Кошового

«Ти до плеча мене притулиш безсмертним рухом скрипаля»

(літературно-музична композиція за мотивами творів інтимної лірики українських поетес)

Вчитель Манушкіна Наталія Федорівна

Мета: ознайомити учнів з творами інтимної лірики українських поетес; формувати уявлення про кохання як про одне з найвищих почуттів людини; розвивати естетичні смаки та вподобання учнів; прищеплювати любов та культивувати інтерес до української літератури.

Матеріали та обладнання: портрети Л. Костенко, Г.Чубач, І.Жиленко, журнальний столик, пелюстки троянд, підсвічник зі свічками, аудіо записи.

Література: Костенко Л.В. Вибране.-К.: Дніпро, 1989.

Чубач Г. Т. Відкрию тобі таємницю: Вірші та поема.- К.:Молодь, 1989.

Українка Леся. Твори: В 2 т. – К.: Наук. Думка, 1986.

Лине ніжна мелодія. На сцені дівчина танцює соло. В рухах вона ніби передає ті почуття, про які описано у вірші.

На авансцені учень декламує вірш Л.Костенко «Двори стоять у хуртовині айстр».

1 учень. Двори стоять у хуртовині айстр.

Яка рожева й синя хуртовина!

Але чому я думаю про Вас?

Я Вас давно забути вже повинна.

Це так природно – відстані і час.

Я вже забула. Не моя провина –

То музика нагадує про Вас,

То раптом ця осіння хуртовина.

Це так природно – музика, і час,

І Ваша скрізь присутність невловима.

Двори стоять у хуртовині айстр.

Яка сумна й красива хуртовина!

1 ведуча. Як нерозривно пов'язані ці стихії: музика і кохання, поезія і кохання. Вони обіймають нас і переносять в інший, ідеальний світ, де чоловік – неодмінно лицар на білому коні, а жінка – королева.

2 ведуча. Саме жінці Бог дав струни, співзвучні з найтоншими коливаннями світової гармонії.

Сьогодні ми хочемо вас запросити в гості у створений уявою українських поетес світ поезії про найвище з людських почуттів – кохання.

1 ведуча. Кажуть, коли народжується жінка, то до її колиски поспішають добрі феї, щоб обдарувати дитину. Одна несе вроду, друга – розум, третя – добре серце, а деяким – ще й талант. І тоді жінки народжують вірші.

2 учень. Вночі був дощ. Це небо говорило

Високими сльозами до землі.

Вночі був дощ. І я тебе любила

Над всі печалі. І над всі жалі.

Промок мій сон. Втомилася тривога.

Думки, як хмари, душу облягли.

Куди іти? Надіятись на кого?

Як небеса на землю попливли.

Спинився час в єдиному зітханні.

А лютий вітер шарпає мене.

І все це зветься ще моїм коханням,

Яке, як дощ, колись та промине.

2 ведуча. Ми всі чекаємо дива. Але любов – хіба не диво? Вона приходить сама, іде чи залишається назавжди теж сама, підвладна лише таємничому закону, що поєднує людей.

3 учень. І як тепер тебе забути?

Душа до краю добрела.

Такої дивної отрути

Я ще ніколи не пила.

Такої чистої печалі,

Такої спраглої жаги,

Такого зойку у мовчанні,

Такого сяйва навкруги.

Такої зоряної тиші,

Такого безміру в добі!..

Це, може, навіть і не вірші,

А квіти, кинуті тобі.

1 ведуча. Ще ніхто з учених світу, найгеніальніших, не дослідив, не вивів формули кохання. Не виміряно висоти його неба і не осягнуто розумом тих імпульсів, які закохані передають один одному, не кажучи ні слова.

(Звучить пісня у виконанні учениці на слова Г.Чубач  «Подзвони мені першого квітня»).

Подзвони мені першого квітня,

Обмани, що ти любиш мене.

І нехай хоч в уяві розквітне

Мого щастя віконце сумне.

Хай до слова пригорнеться слово,

Як ранковий промінчик до трав.

Подзвони мені ввечері знову,

І признайся, що ти жартував.

На початку весни -

Подзвони, подзвони!

Бо, як літо пройде -

То вже пізно буде.

Я заплачу, стерплю, зрозумію.

Кину докір на перше число.

І ніколи спитать не посмію,

Чи наївно, чи смішно було.

Тільки буду всю ніч сумувати.

І, пробач, із твоєї вини:

Бо, як правди нема, щоб сказати,

То - хоч раз у житті обмани!

Подзвони, подзвони!

На початку весни.

Бо, як осінь прийде, -

То вже пізно буде.

2 ведуча. Кохання не підкоряється постановам і урядам. Когось вона огортає своїм крилом, від когось тікає. Найдостойніші виявлялися всупереч логіці позбавлені удачі – примхлива, вона прямувала до недостойних.

1 ведуча. Леся Українка була талановитою поетесою, але, на жаль, доля подарувала їй нерозділене кохання. Вона, забувши про свою хворобу, доглядала смертельно хворого Сергія Менжинського, а він диктував їй листи до своєї коханої. Після його смерті народилися рядки, пронизані надзвичайною силою почуття та непоправною втратою.

(Дівчина, одягнута у вбрання ХІХ ст., сидить за столиком, вкритим пелюстками троянд. Горять свічки. Вона бере листи, перегортує їх, читаючи поезію Лесі Українки Твої листи завжди пахнуть зів'ялими трояндами…». Лине музика).

Твої листи завжди пахнуть зів'ялими трояндами, ти, мій бідний, зів'ялий квіте! Легкі, тонкі пахощі, мов спогад про якусь любу, минулу мрію. І нащо так не вражає тепер мого серця, як сії пахощі, тонко, легко, але невідмінно, невідборонно нагадують вони мені про те, що моє серце віщує і чому я вірити не хочу, не можу. Мій друже, любий мій друже, створений для мене, як можна, щоб я жила сама, тепер, коли я знаю інше життя? О, я знала ще інше життя, повне якогось різкого, пройнятого жалем і тугою щастя, що палило мене, і мучило, і заставляло заламувати руки і битись, битись об землю в дикому бажанні загинути,зникнути з цього світу, де щастя і горе так божевільно сплелися… А потім і щастя, і горе обірвались так раптом, як дитяче ридання , і я побачила тебе. Я бачила тебе і раніше, але не так прозоро, а тепер я пішла до тебе всею душею, як сплакана дитина йде в обійми того, хто її жалує. Се нічого, що ти не обіймав мене ніколи, се нічого, що між нами не було і спогаду про поцілунки, о, я піду до тебе з найщільніших обіймів, від найсолодших цілунків! Тільки з тобою я не сама, тільки з тобою я не на чужині. Тільки ти вмієш рятувати мене від самої себе. Все, що мене томить, все, що мене мучить, я знаю, ти здімеш своєю тонкою, тремтячою рукою, - вона тремтить, як струна, - все, що тьмарить мою душу, ти проженеш променем твоїх блискучих очей, - ох, у тривких до життя людей таких очей не буває! Се очі з іншої країни…

Мій друже, мій друже, нащо твої листи так пахнуть, як зів'ялі троянди?

2 ведуча. Без любові не жити. Бо на цьому – на любові земній і небесній – тримається все. І якщо цього слова любові хоча б раз у житті не скажуть нам, то чи й жили ми? Чи були щасливими?

Учениця. Ти полюбиш мене, ти полюбиш, повір,

Ти не зможеш мене не любити,

Я збагну таємниці закоханих зір,

Я візьму чистоту в первоцвіту.

Я навчуся у трав, у зелених гаїв

Чарів їх приворотної мови.

Вивчу звабні вісні чаклунів-солов'їв,

Щоб признатись тобі у любові.

Я спитаю морські голубі-голубі,

Тихі-тихі і лагідні хвилі,

Як цілують вони дивні коси тобі,

Ніжне личко і рученьки білі.

Я із вітром сумним у верхів'ях сосни

Під вікном твоїм буду тужити.

Тож чи зможеш спокійно дивитися сни?

Тож чи зможеш спокійно ти жити?

…Не полюбиш мене, не полюбиш, о ні,

Й розлюбити тебе я невільна.

Народилась,любове, на горе мені,

Нерозділена і нероздільна.

1 ведуча. Тисячоліттями людина б'ється над нерозв'язаною загадкою кохання. Нерозв'язаністю цієї загадки, може, і тримається світ душі.

(Учениця виконує пісню «В холодну зиму, в теплий май…» на слова Г. Чубач)

 Під чистим небом і під хмарами,

В холодну зиму, в теплий май

Карай мене очима карими,

Руками ніжними карай

За те, що інші ходять парами,

За те, що є, чого нема.

Нехай не тішаться некарані,

Що я не виживу сама.

Приспів:

Ти, як вітер перелітний, покрутився і нема,

Так надіялась на літо, почалася вже зима.

В моїм небі ти, як хмара, що дощі збирає знов,

Ти - моя гірка покара за мою земну любов.

Карай і муч, така приречена,

Така просвітлена печаль,

Що всі щасливі забезпечені

Мені виказують свій жаль:

Мовляв, любов така невічная,

Мовляв, за осінню зима.

А ми з тобою днів не лічимо,

В нас щастя іншого нема.

Приспів. (2)

2 ведуча. Кохання вміє вірити і чекати, вибачати і надіятись. І навіть в зимову холоднечу зігріває воно закохані душі теплом свого серця або спогадом про те, що було.

До півночі вона ще ждала.

Ні, не страждала, але так,

немовби гасла, прив’ядала,

з лиця спадала, опадала

рум’янцями, як пізній мак.

Бокал погас. А той, для нього,

ще дотлівав і сумно в ніч

дивився й винувато трохи.

Вона би ним би — об підлогу!

Але для чого кривдить річ?

Все тут зароблено нелегко.

Істерикам не потурай.

Сервіз, естамп, бібліотека…

0 ні, самотність ще не пекло,

але й не рай…

Хай буде так. Усе життя —

один спокійний світлий вечір.

Годинника серцебиття,

і голубі сніги летять

повз лампи лагідну сердечність.

Така спокійна смуга брів.

І тишина — по вінця, вповні.

Зневага до любовних крихт

(оце вам — Бог, а це — поріг,

якщо не з цілою Любов’ю!).

0 вічність, втомлена, земна,

розлита по чарках, по датах,

і ти — од вічності хмільна, —

вся — світло, сніг і тишина —

не жінка, не жона, не мати…

Моя сестра, моя жура,

подібна станом до свічі,

вся в ранах од мого пера —

збунтуйсь, розбий проклятий рай,

віддай його і розтрощи —

за ту любов, яка і кат

(бо напрокат, з чужого дому),

але й безсмертний райський сад —

солодкий зашморг рученят

круг шиї грішної мадонни.

1 ведуча. Щось таки й справді чаклунське є у вечоровій зимовій тиші… І тоді хочеться усамітнитися, щоб відчути свою причетність до світу. І прислухатися до голосу своєї душі, згадати нездійсненне. Помріяти про бажане, прийдешнє.

(Лине ніжна мелодія вальсу. На сцені танцює пара. Молоді люди то наближаються один до одного, то розходяться. Учениця читає вірш ).

Було нам тоді не до сміху.

Ніч підняла завісу –

Біла симфонія снігу

Пливла над щоглами лісу.

А ліс, як дрейфуюча шхуна,

Скрипів, у льоди закутий.

І хлопець,зворушливо юний,

Сказав із дорослим смутком:

-Ти пісня моя лебедина,

Останнє моє кохання.-

В такому віці людина кохає завжди востаннє.

Бо то уже справа гідності –

Життя,бач, як сон, минуло.

Підлітки для солідності мусять мати минуле.

Завіяні снігом вітрила

Звисали, як біла гичка…

Я теж йому щось говорила,

І теж, певно, щось трагічне.

Було кохання фатальне,

Майже з драми Ростана.

Я тільки сніг пам'ятаю,

Отой, що давно розтанув.

Білу симфонію снігу.

Шхуну, в льоди закуту…

А нам з тобою – до сміху!

А нам з тобою – не смутно!

І добре тобі, і весело

На білому світі жити.

Ти тільки, як всі воскреслі,

не любиш про смерть говорити.

І маєш, напевно, рацію.

Минуле вмерзає в кригу.

І це уже не декорація…

Біла симфонія снігу.

Стогне завія до рання,

Зламавши об ліс крило…

Ти – моє перше кохання.

Останнє уже було.

1 ведуча. Кохання – вогонь і лід, поезія і проза. Воно – як пісня, без кінця і краю, що лине над світом, як біг струмка і блискавиця, як зірка, що вражає сміливця красою і простотою водночас.

Учениця.

Знайди мене у цім шаленім світі,

Хоча б на мить, що вічністю стає.

Знайди мене в осіннім верховітті,

Знайди мене таку, яка я є.

І буду я пересипати ніжність

З пожовклим листом у свою любов.

І буду я благословляти вічність

Збагрянених незайманих дібров.

І буду я пересипати ніжність

З пожовклим листом у твою любов.

І будеш ти благословляти вічність,

В якій мене хоча б на мить знайшов.

(Учениця співає пісню «Моя любове, я перед тобою…»

Моя любове! Я перед тобою.

Бери мене в свої блаженні сни.

Лиш не зроби слухняною рабою,

Не ошукай і крил не обітни!

Не допусти, щоб світ зійшовся клином,

І не приспи, для чого я живу.

Даруй мені над шляхом тополиним

Важкого сонця древню булаву.

Не дай мені заплутатись в дрібницях,

Не розміняй на сутички доріг,

Бо кості перевернуться в гробницях

Гірких і гордих прадідів моїх.

І в них було кохання, як у мене,

І від любові тьмарився їм світ.

І їх жінки хватали за стремена,

Та що поробиш, - тільки до воріт.

Атам, а там…Жорстокий клекіт бою

І дзвін мечів до третьої весни…

Моя любове! Я перед тобою.

Бери мене в свої блаженні сни.