Творча робота

 на тему

«Єднаймося, брати мої»

Робота учениці 9 класу

Олексієнко І.

Не знаю, як для кого, а для мене весна починається з прильоту лелек на нашу вулицю. Навіть сторожили не пам'ятають, коли вперше ці птахи оселилися на нашій Солов'їній (така давня назва вулиці). Кожного квітня приносять вони на своїх крилах весну, сонце, тепло і буяння життя. Кожного квітня вся вулиця, забувши дріб'язкові сварки за межі та кури, виходить зустрічати лелек. На вустах кожного – усмішки, а в стареньких – ще й сльози на очах: Може, востаннє доводиться бачити цих довгоногих сусідів. Пам'ятаю, минулої весни дідусь із сусідньої хати, який знаходився на межі життя і смерті, все чекав цих вісників весни, кожного дня виглядаючи у вікно. Скільки радості було, коли ті нарешті прилетіли. Чекав їх, наче рідних дітей чи внуків, а дочекавшись, незабаром помер.

Минулої весни перед прильотом лелек, їх старенька «фортеця» провалилась – гніздо ось-ось мало «з'їхати» по стовпі вниз. Здавалося, кому потрібне те гніздо, коли люди борються день у день за своє виживання. Але сталося диво (точнісінько, як у «Соборі» О.Гончара): вся вулиця збіглася на нараду. Одноголосно було прийнято рішення: звернутися до вуличного депутата, щоб допоміг прислати машину, яка ремонтує електростовпи. І, я навіть не повірила своїм очам, машина через годину приїхала. Але було пізно. Лелеки повернулись. Всі завмерли в чеканні. Що ж буде? Чи не покинуть своєї домівки довгоногі вісники весни? Чи не полетять шукати кращого притулку? Та наших улюбленців не злякало зруйноване гніздо. Вони, як завжди, давали концерт для всієї вулиці, цієї вдячної глядачки. Бузьки танцювали в гнізді, махаючи крилами, на своїй лелечій мові радо вітали нас з весною. Здавалось, що все навколо радіє разом з птахами: І лагідно-голубе небо, яке буває таким тільки весною, і дерева, які тільки і чекали сигналу – повернення лелек, щоб почати розпускатися і квітувати, і хати, старенькі і нові.

Люди не могли стримати сльози радості, вони ще довго не розходилися по домівках. Навіть ті, які вчора були запеклими ворогами через те, що кури однієї сусідки видзьобали півники іншої, зараз весело ділилися враженнями від цих незвичайних птахів. Що ж притягує людей до лелек, що вони, забувши домашні клопоти і вчорашні образи та плітки, виходять на вулицю радіти події, яка не принесе їм зовсім ніякого матеріального доходу? Може, тому, що лелеки мають унікальну здатність: вони пробуджують у людях все те світле і добре, що є в них, хай і сховане у найпотаємніших глибинах душі.

Другого дня лелеки взялися ремонтувати старе гніздо. Наносили галузок, целофану, папірців і над старим побудували новий дім. Тільки тепер він був міцніший, бо спирався на старе гніздо.

Скільки мудрості в цьому вчинку! Мабуть, це був найкращий урок у моєму житті. Не шукати кращих осель і земель, не нарікати на важке життя і примхи долі, не чекати допомоги, а самому будувати свій дім, укріплювати його для нащадків.

Я дуже люблю спостерігати за цими птахами. Мені подобається дивитись, як рано-вранці, коли весняне сонце тільки вмиває заспані очі в Дніпрі, ходить гордий бузько в мене по городу, високо піднімаючи тонкі ноги. Ходить, як господар, не боячись мене, бо знає, що люди не заподіють йому лиха.

Подобається спостерігати, як мама-лелечихи і тато-лелич без втоми літають до гнізда з поживою у дзьобі для лелеченят. А перші уроки літання для малечі! Крила ще не міцні, боязко відірватися від затишного гніздечка, але треба вчитись літати, бо незабаром осінь закриє брами літа. А дорога у вирій ой яка далека! І як радо бачити, як з кожним днем міцніють крила у молодих лелеченят, як все вище і вище здіймаються в небо, як мужніють у польоті.

Дивлячись на лелек, я забуваю про суєту буднів і дріб'язкові проблеми. Дивлюсь на них – неначе дивлюсь у вічність. У душі поселяється рівновага і спокій, і так хочеться, щоб мир і злагода запанували скрізь.

Якби мені запропонували втілити у відеозйомці епізод – символ духовності України, я б зняла нашу Солов'їну у Великодній світанок. На горбах розкинулось місто. Його замела повінь розквітлих вишневих садів. А в центрі – серед білопінних дерев – гніздо з лелеками. Лелечиха – у гнізді, висиджує малят. Біля неї – як охоронець – бузько на одній нозі. Мир, спокій, гармонія, блакить неба і незаймана білизна садів. Солов'ї щебечуть так, ніби Бог їм дав одну-єдину ніч. І раптом все змовкає – і над Солов'їною, Ржищевом, над усім світом пливе Великодній дзвін. Лелич повертає голову – і завмирає, ніби прислуховуючись і зливаючись з ним.

Так і живемо. Лелеки - своїми турботами, люди – своїми. Щовесни прилітають довгоногі птахи на нашу вулицю, висиджують малят, вчать їх літати. Щовесни люди копають городи, сіють, садять, а восени – збирають врожай.

Ростуть лелеча та , ростуть і діти. Життя триває. І хай ніколи не перерветься його нитка. Хай люди щовесни радіють прильоту лелек, хай вони вчаться у цих птахів любові, вірності і мудрості, хай завжди ці вічні категорії об'єднують вулиці, міста, народи у почесне звання ЛЮДИ.

Спогади про школу

Контрольний твір

учнів 11 класу

випуску 2010 року

Вчитель Манушкіна Наталія Федорівна

Мої спогади про школу

Людина наділена унікальною здатністю - запам'ятовувати. На жаль, наша пам'ять не може вмістити всі події минулого. І тому, згадуючи прожите, перед очима ніби проходять окремі слайди. Найбільше слайдів - про школу, адже я в ній провела одинадцять років. Мені довелося змінити чотири школи. Особливе місце в моїй пам'яті займає вчителька, яка вчила мене в четвертому класі. Вона була прекрасною людиною, завжди йшла дітям назустріч, на уроках було дуже цікаво. Навіть у старших класах ми ніколи не забували нашу Ольгу Павлівну і кожен день на великій перерві бігали до неї ділитися своїми проблемами. Ось найприємніші кадри того періоду. Ми, тридцять бешкетників, думали, як зірвати наступний урок коли зачиняли двері на швабру, відверто ігнорували вчителя. В нас взагалі був такий клас, у якому ніхто не хотів проводити уроки, але дуже дружний.

Другий спогад пов'язаний в мене вже з іншою школою, у м. Ржищеві, у яке мене закинула доля. Прийшла я в 7-й клас. Розпочався перебір друзів, з усіма дівчатами я передружила, поки знайшла ту, яка мене розуміла , не розповідала моїх таємниць. Ставлення однокласників до мене було неприхильним. Але все ж увагу привернула до себе. Мені допомогло захоплення футболом. Пам'ятаю, я навіть ставки робила на матчі, і мою думку враховували. Вже про старші класи кадри яскравіші, їх більше. Мабуть, пам'ять ще не встигла викинути непотрібну інформацію, та й як зітреш походи на лужок з Надією Борисівною. Там були серйозні  розмови про життя. Напевне, ті походи пам'ятають коні та корови, які паслись там. Наші учні намагалися осідлати всіх чотириногих створінь. До цих пір згадую бійки з однокласницею. Одного разу ми з'ясовували, хто є хто, кидаючи одина одній в адресу не зовсім пристойні репліки, в цей час під дверима стояла Надія Борисівна і все чула. Найромантичнішими подіями в житті класу були походи в Пивецький ліс, коли вночі сиділи біля вогнища, співали пісень.

Не знаю чому, але на останньому дзвонику я плакала. Можливо, тому, що усвідомлювала, що прожиті роки в цій школі були дійсно прекрасні і такого більше не буде.

Останнім етапом в моєму шкільному житті став 10-11 клас, тому що довелося знову переходити в іншу школу. Перші враження про неї були не особливо приємні, тому що все було не так, як в інших. По-перше, нові учні, по-друге, зовсім нові вчителі, по-третє, наш клас не хотів ніхто брати під своє керівництво.

В нас в класі було аж троє хлопців, а дівчат тринадцять, зібрались екземпляри найрізноманітніших характерів, що якби жили в одному будинку, то повбивали б один одного.

Серед вчителів мені особливо подобались Галина Іванівна та Наталія Федорівна. Галина Іванівна така вчителька, що хочеш чи не хочеш, але в неї знати будеш, і я таки почала вчити історію. А як людина - вона взагалі така, що й не найдеш слів щоб описати. 1 я хотіла б, щоб кожна жінка була такою, як вона. Наталя Федорівна - молода вчителька, яка спочатку нам не сподобалась( в мене завжди стається так: коли перше враження негативне, то людина виявляється хорошою). Ми думали, що вона така, як Раїса Михайлівна, а в кого викладає вона, то прийдеться вчитися. Але згодом зрозуміли, що це прекрасна людина. І на мою думку, єдина вчителька, яка хотіла, щоб ми щось знали, бо коли бачила, що в нас "пробіл" в тому чи в цьому, то завжди розповідала і пояснювала.

В нас в житті починається новий етап- вирушаємо в доросліше життя. Саме в "доросліше" тому що ми ще діти. І коли станемо дорослими, то будемо згадувати школу, як щось приємне з життя.

Мої спогади про школу

Закінчуємо школу, виходимо в самостійне життя, беремо в свої руки кермо нашого майбутнього. І це майбутнє ми творимо самі. Це життя називатиметься дорослим, в якому вже не буде місця розвагам і пустощам, а буде лише щоденна турбота, будні, сповнені одноманітності. І у цьому дорослому житті світлими промінчиками ю книгу кожен з мерехтітимуть наші спогади про дитячі та юнацькі роки, перших друзів, перше кохання. А що таке юність і дитинство? Це роки нашого життя в школі. Адже школа протягом довгого десятиліття була нашою другою домівкою, вчителі - другими батьками, які так само за нас тривожились; хвилювались, коли в нас виникали негаразди; раділи, коли ми досягали своєї мети і сварили, коли ми робили шкоду. Це були справді чудесні роки, які ніхто ніколи не забуде.

Напевно, потрібно було б згадати якісь окремі події, та нічого такого на думку не спадає. Все таке яскраве, гарне і рідне, що, здається, це сталося лише вчора. Усі ті події, які відбувалися, залишаться в пам'яті. Одні-на рівні підсвідомості, інші-у формі яскравих картинок, зібраних в одну книгу, назва якій "Школа". Цю книгу кожен з нас гортатиме з ніжністю і любов'ю. З упевненістю можу сказати "дякую" своїм вчителям. Вони мене навчили тому, що не можна прочитати в книжках та енциклопедіях ,журналах і газетах. Вони розкрили мені, що таке справедливість. У нашому тяжкому світі це поняття можна почути дуже часто, але то лише слова, формальність. Насправді ж справедливість зараз регресує дуже швидкими темпами. І саме мої вчителі, мої батьки мене навчили бути справедливим. Доземний Вам уклін за цю науку, її я не забуду ніколи. Що б там не трапилось в моєму житті, я назавжди запам'ятаю уроки справедливості, що отримала в школі.

Ніколи в житті не забуду своїх шкільних друзів. Хоча...Ніколи не кажи "ніколи". Так, здається, кажуть у нас в народі? Отож, я намагатимусь не забути тих, хто йшов зі мною пліч-о-пліч у роки дитинства і юності. Хоча це залежить від кожного особисто. Хто не схоче пам'ятати - забуде, але я впевнена, що таких людей небагато.

Ми всі навчатимемось десь далі, розлетимось по різних куточках нашої держави, а можливо, й світу, та ніщо не зможе перекреслити тих гарних років; ніколи вже не буде десяти років, лише в школі, ніколи не буде шістнадцяти років, тільки в школі. Ніколи не буде більше школи, лише в школі...

Ці рідні спогади гріх забувати, це святиня, яку ми маємо тримати біля серця. Це оберіг, це підтримка, це натхнення.

Спогади про шкільні роки

Дуже швидко летить час, і вже закінчуються шкільні роки. Одинадцятий клас - залишилось зовсім мало. А далі тільки майбутнє - доросле самостійне життя із безліччю перемог і поразок.Що ж зробиш - така вона доля.

Осінь. Ржищівська початкова школа №3. Сонячний ранок привітно всміхається людям, а теплий вітерець пронизує свіжістю, бавлячись то волоссям, то листочками дерев.Святково вбрана дітвора, різнобарв'я осінніх квітів, стривожені й водночас щасливі обличчя дорослих - свято Першого дзвоника. Це і перша моя вчителька - Наталя Олексіївна, і перша парта, перші уроки, подруги, перше кохання. Відкривається незбагнений раніше мною світ знань.

Саме в школі мене навчили найпростіших правил поведінки, етики; навчили любити Батьківщину, оточуючий світ. Це мій другий дім, друга родина.

Під час навчання в першій в житті школі я провела незабутні три роки, де трапилося зі мною безліч цікавих, повчальних пригод. Згадується найяскравіше минуле - моя однокласниця Юля, коли одного дня вона зацікавила нас своєю розповіддю про гномів, яку вигадала сама. Після уроків ми класом відправились на пошук казкових героїв. Звичайно, нічого ми не знайшли, але отримали масу задоволення.  Та минув час, і я вже навчалась в 5 класі школи №1. Тільки звикла до однієї домівки..., а тут інша: нові учні, люди, вчителі. Новий клас - 5-Б.

Відчинились двері, мама завела мене до класу. Я зустріла здивовані, чужі погляди. Червоніючи, сіла біля білокурої дівчинки, що привітно всміхалася. З того моменту вона стала моєю подругою, допоки наші стежки не розійшлись.

Минали дні за днями, місяці за місяцями. В класі один одного вже знали. Спільними зусиллями ми долали труднощі, ділили радість і горе; спільними зусиллями прокладали шлях. Ось і мить прощання з друзями, але не з школою.

Одинадцятий клас - найдоросліший по всій школі. Він особливий, не такий, як всі. Ставлення вчителів зовсім інше, адже вони вбачають в нас вже дорослих людей. В дев'ятих класах школярки завжди думають лише про те, що вдягнути, щоб бути модною, яку зробити зачіску, щоб була кращою, ніж в Ірини. Учні одинадцятого ставлять на перше місце загальнолюдські моральні цінності.

Зараз мені кортить пошвидше втекти із школи, та я розумію, що в недалекому майбутньому буду сумувати за шкільними роками. Адже школа - це друге дитинство, яке не повернути. Здобуті знання понесу в доросле життя, через випробування буду прокладати собі шлях в майбутнє. І в тяжкі хвилини згадуватиму школу, бо спогади про неї не залишать мене на все життя..